Iз XVIII століття починається розквіт бісерного мистецтва на Русі. Країна, що піднялася й зміцніла після навали монголо-татар і смутного часу, нарешті змогла передихнути й звернутися до своїх глибин, духовних джерел, визначити свій потенціал.
Захоплення бісерним й стеклярусним мистецтвом розцвіло в XVIII столітті й тривало до початку XX. У ньому знайшли своє відбиття всі художньо-стилістичні напрямки, що існували тоді в Росії. Гарний і міцний матеріал мав успіх при оформленні інтер'єрів, залучався для обробки палаців, прикрашав побут поміщицьких садиб, використовувся в народних костюмах і предметах культового призначення. Доступні багатьом полотно, канва, нитки, намисто, добре знайомі майстриням завдяки іншим видам декоративно-прикладної творчості прийоми роботи – вишивка, в'язання, низання – викликали захоплення цим мистецтвом у всіх верствах російського суспільства: дворянстві, купецтві, у городян середнього статку, представниць сільської інтелігенції, духівництва й заможних селянок.
Традиція мистецтва шиття була ще міцна в російській родині того часу, ще не забулися наставляння бабусі-боярині, яка сама сиділа за п'яльцями серед своїх дівчат у теремі. Чи то проста селянка, чи поміщиця чи царська донька – дівчат змалку навчали вишивці. У кожній поміщицькій родині й господарка будинку, і її доньки з задоволенням займалися рукоділлям. Це були останні відгомони прекрасних давніх часів, коли мистецтво лилося в світ, як природний прояв творчого підходу до повсякденного життя.
З кожним десятиріччям використання бісеру й стеклярусу стає більш різнобічним. Їх все частіше можна побачити на предметах культового призначення – ними розшивають оклади ікон, прикрашають покрівці, вони підвішуються у вигляді китиць під лампади й панікадила. Одночасно ці матеріали проникають в оздоблення інтер'єрів міських і приміських палацових ансамблів, створених за участю кращих російських і іноземних архітекторів, художників і майстрів.
На смаки людей стали впливати зовсім нові художні течії й моди: національні традиції поступово стали витіснятися західноєвропейськими. Стали використовуватися нові прийоми обробки інтер'єрів, залучатися невідомі раніше матеріали. Так у побут ввійшли пишні орнаменти стилю барокко, які стали з'являтися в палацових інтер'єрах у вигляді золоченого різьблення і ліпного декору, писаних панно й плафонів, оббивки стін кольоровими шовковими тканинами й вишивками. Досить швидко (уже в першій половині XVIII століття) їм на зміну прийшли більш витончені мотиви рококо. Звичайно, все це було дуже далеким від бачення краси, якого дотримуються феї, – адже нам проста принадність живої квітки або крапельки роси куди миліше від найвишуканішої штучної краси. Та що поробиш – людство «дорослішало» і, як дитина, тягнулося до всього яскравого...
Але навіть без опори на першоджерела, в XVIII столітті традиція шиття й бісероплетіння привносили багато гарного в людське життя. Дівчини ставали терплячими, працьовитими, щиросердечними й звичними до краси, мали вишуканий смак, дружили з натхненням! І звичайно ж, коли виникало питання, яким матеріалом працювати: яскравим і блискучим бісером чи простими нитками, – багато дівчат обирали бісер. Завдяки цьому немеркнучі фарби скляного намиста донесли до нашого часу художні образи минулого, зберегли первісний колірний задум їхніх творців.
У середині століття з'являються перші стеклярусні й бісерні панно – великі важкі тканини, на зразок килимів, суцільно візерунково розшиті бісером. Ніби мініатюрні бісерні мозаїки. Багатобарвні, із переливами тонів, вони цілком відповідали життєрадісному характеру декору того часу. Великі вишивки іноді цілком покривали стіну, заміняючи оббивку, іноді висіли на стінах у рамках, як мальовничі картини. Це, звичайно, дуже пожвавлювало оздоблення кімнат.
У другій половині XVIII століття мода стала трохи суворішою, повернувшися до того, що називають класицизмом – стилю витончених консервативних смаків. Із уже наявних прийомів оформлення відбиралися ті, що відповідали новому напрямку. Бісерно-стеклярусні вишивки використовувалися як картини, настінні панно, а також для оббивки меблів. Тоді ж з'являються прикрашені бісерними чохлами або вишивками повсякденні речі. У візерунках вишивок стали частіше проявлятися мотиви народного мистецтва. Втім, це не означало, що люди стали краще відчувати природу – навпаки, почалася епоха найбільшого відділення людини від природи. Це відбилося на мистецтві взагалі й бісероплетінні зокрема.
У XVIII столітті бісерно-стеклярусними роботами захопилося так багато людей, що настав час налагоджувати вітчизняне виробництво цих матеріалів. І от на фабриці в Усть-Рудиці під Петербургом, улаштованої за особистою участю М. В. Ломоносова, стали вчитися виробляти якісний бісер. Цікаво, що продукція фабрики купувалася для виконання шпалер інтер'єрів заміських царських палаців, а намиста й скляний посуд надходили для продажу в крамниці столиці. На жаль, із смертю великого вченого й письменника фабрика закрилася й виробництво вітчизняного бісеру в черговий раз перервалося на багато десятиліть...
А бісер як і раніше тисячами пудів завозився з-за кордону.
На кінець XVIII і першу чверть XIX століття припав розквіт поміщицького побуту, коли в садибах створювалися цілі ремісничі майстерні із кріпаків. Багато цих працівників створювали справжні шедеври мистецтва, ставали великими майстрами!
Більшість малюнків, виконаних друкованим способом, стали надходити з-за кордону (Ви можете собі уявити феєчку, яка б творила нове життя і звірялося з листком паперу? Я – ні! Навіть чарівнику-двієчникові це не прийде в голову). Однак коли майстриня в певній мірі опановувала технікою й розумінням побудови бісерного малюнка, то багато композицій створювалися вже самостійно. Саме в цих роботах ще зберігається неповторний народний дух. Нерідко в них використовуються вже знайомі елементи старого народного шиття: трав'яні візерунки, павичі з розпущеними хвостами, геометричний орнамент: ромби, квадрати, восьмикутні зірки, свастика (сонячні знаки та символи). І все це співіснує поруч із модними тоді орнаментами й емблемами часів Людовика XVI та Імперії.

Розповсюджений був і шаховий візерунок, здавна улюблений у боярських рукодільних палатах.
Рабство ніколи не сприяє процвітанню високої творчості. Відомо, що кріпаків навчали ремеслам і мистецтвам уже не в селі чи родовому маєтку, а відправляли до того або іншого майстра на виучку або в спеціальні художні школи для кріпаків. Там навчали лише найпростішому: малювати, складати візерунки, тобто азам ремесла. І те, що досить швидко прийшло на зміну щирому натхненному пориву до творчості перших років бісерного розквіту в XVIII столітті, уже майже нічим не нагадувало процес справжнього творіння. Нерідко за цим заняттям просто марнували час, користуючись однотипними малюнками-заготівками на папері в клітку.

 Звичайна бісеринка XVIII століття мала вигляд кольорового циліндрика із заокругленими, оплавленими краями. Так само, як і бісер, стеклярус XVIII сторіччя відрізнявся більшою розмаїтістю розмірів бусин як за довжиною, так і за діаметром. Він виготовлявся у вигляді циліндричних трубочок без огранювання.
До першої половини XIX століття бісер мав невеликий розмірі, правильну, добре обкатану форму. Переважно діаметр бусин перевищував їхню довжину й становив у середньому один міліметр. Намиста різних забарвлень були не тільки круглими, але й гранованими. У селянських прикрасах цього часу часто застосовувався бісер за формою й фарбуванням схожий на зерна граната. Згодом розміри намиста починають збільшуватися. У другій половині XIX століття використовуються великі, рівні, округлі бісерини.
Стеклярус у першій половині XIX століття вживався рідко, головним чином – в обробці церковного начиння. Інтерес до нього відродився наприкінці століття, коли почали використовуватися як великі, ремісничого виробництва, так і дуже дрібні привізні стеклярус і бісер. Трубочки великого стеклярусу – короткі й уже нерідко огранені.
Забарвлення намиста згодом зазнає значних змін. На відміну від райдужного і яскравого бісеру Венеції декілько-вікової давнини Росія XVIII сторіччя використовує обмежену кількість фарбувань – п'ятнадцять-шістнадцять кольорів. Зрозуміло, це не означає, що в кожній роботі застосовувалися всі варіанти розцвічень. Скло намиста було глухим або прозорим. Цікаво, що в цей час не користувалися бісером червоних кольорів, був лише прозоро-малиновий і глухий цегельний, а чорний замінявся темно-фіолетовим. Зустрічався й незвичайний – молочний з рожевими смужками – бісер. Однакові за кольором та розміром намиста нерідко повторювалися на різних речах.

 Вироби з намистин, бісеру, всяких скелець, нанизаних на кінський волос, травинку, а пізніше нитку і - вже в наш час - волосінь, відомі з найдавніших часів. Ще в Давньому Єгипті та Індії такими намистом прикрашали одяг, шию, руки, ноги ... та й зрештою, все, на що їх можна одягти, пришити, прив'язати, вплести і так далі. В Індії такі вироби називаються хар, в Ефіопії - Чале, в Болгарії, Румунії та Молдові - Гардан і Згарда, у Білорусі - пляценкі і горлячкі, в Україні - гердан і сиплянки в Литві - каролінес, в Узбекистані - зебігардан, у Словенії -- нагрделнікі і, нарешті, у Росії - ожерелкі, цепочки, гайтанки та "фенечки". Словом, де їх тільки не носять і як їх тільки не називають!
Скло навчилися робити в Давньому Єгипті 4000 років тому. І з того часу жінки втратили спокій. Ці різнокольорові блискучі кульки кого завгодно зведуть з розуму. Все, що виглядало одноманітно, нудно, сіро: одяг, взуття, головні убори тощо - люди прагнули прикрасити будь-якими доступними способами. Вишивали, розмальовували, чого тільки не нашивали! І все-таки про бісер не забували ніколи.
На Русі мистецтво бісероплетіння називалося нізаніем. Кольоровими скельцями прикрашали не тільки одяг. Чоло, шия, вуха, волосся ...
Чим багатша наречена, тим багатший убір.
Сьогодні, здавалося б, померле мистецтво виготовлення бісерних виробів знову стало популярним. Подивіться-но на зап'ястя дівчат, на їх рюкзаки. Та й студентки не відстають. А найголовніше, він браслетик - один-єдиний, тому що в магазині бісер продається в пакетику, а "фенечки" треба зробити самим.